Історія капоейри
Капоейра того часу була мало схожа на сучасну. Ось письмовий опис німецького художника Рюгендаса, автора картини “Капоейра, танець війни” (“Capoeira, danse de la guerre”):
Йоганн Моріц Рюгендас, «Капоейра, танець війни»
“У негрів є ще одна войовнича розвага, куди більш небезпечна – капоейра: два учасники кидаються один на одного, намагаючись вдарити головою в груди супротивника, якого намагаються збити з ніг. Нападів уникають в рівній мірі спритними ухилами в сторони і хитрощами, але кидаючись один на одного, вони, трапляється, з такою великою силою вдаряються головами, що нерідко гра перетворюється в бійку, і в хід йдуть ножі, заливаючи спорт кров’ю”.
У цьому описі немає акробатичних стрибків, рухів на землі, ударів ногами і беримбау. У ті дні капоейру супроводжували тільки атабак (схожий на барабан-конго), хлопки в долоні і спів, як показано на малюнку Рюгендаса.
У 1814 році будь-які форми культурної самоідентифікації чорношкірого населення повсюдно стали заборонятися. Під заборону також потрапила і капоейра … Майстер Нештόр Капоейра в своїй книзі «Маленька книга про капоейру» називав такі причини:
- вона надавала африканцям національне почуття;
- вона розвивала впевненість в собі у практиків капоейри;
- вона створювала маленькі згуртовані групи;
- вона створювала небезпечних і швидких бійців;
- іноді раби калічили один одного під час гри, що було небажано з економічної точки зору.
Поштовхом для заборони послужило прибуття до Бразилії в 1808 році португальського королівського дому на чолі з принцем Доном Жоао VI, що згодом став королем.
У 1888 році вийшов доленосний для чорного населення «Золотий закон», що скасовує рабство. З одного боку, негри стали вільними, з іншого – вчорашні раби, які не мали освіти, не знали, як адаптуватися до нових для них умов.
Хвилі чорношкірих малограмотних людей рушили у великі міста, а разом з ними в міста прийшла і капоейра, що швидко стала зброєю грабіжників, рекету та іншого криміналітету. Це призвело в 1882 році до прийняття закону, що забороняє практику капоейри. Згодом були створені спеціальні підрозділи поліції для боротьби з капоерістами. За іронією долі, відповідальним за цю боротьбу був призначений Сампайо Ферраз, який сам був чудовим практиком капоейри. Цей період дав цілу плеяду відомих капоейристів, які до сих пір живуть в піснях і легендах: Безору Мангагна, Мандука да Прайя, Марія Дозі Оменс, Нессіменто Гранде.
Наступна віха в розвитку капоейри нерозривно пов’язана з двома майстрами – майстром Бімбо і майстром Паштінья.
Мануел дос Рейс Машаду (Manuel dos Reis Machado, 1900-1974) відомий світу капойера як майстер Бімба в 1930 році організовує показові виступи в палаці губернатора Сальвадора, Хурасі Магалайса . Саме після цих виступів була ініційована відміна заборони на капоейру. Через два роки в Сальвадорі майстер Бимба відкриває першу офіційну школу капоейри Акадѐмія Ескола де Култура Режіонал (Academia-escola de Cultura Regional) , в якій викладає свій авторський стиль капоейри названий Регіональна боротьба Баїі (Luta Regional Baiana) . Він же перший хто вніс атестацію (форматуру) в капоейру.
Майстер Паштінья, справжнє ім’я Вінсенте Джоакім Ферейра Паштінья ( Vincente Joaquim Ferreira Pastinha , 1889 – 1981) організував в 1941 році свою школу, яка послужила початком напрямку в капоейрі, відомим як Капоейра Ангола. Вважається, що саме Капоейра Ангола зберегла в собі традиції капоейри початку століття. Також майстер Паштінья першим ввів форму для практики капоейри: футболку жовтого кольору і чорні штани.
Майстри Бимба і Паштінья були не єдиними видатними майстрами, і далеко не всі сучасні майстри капоейри ведуть свою спадкоємність від них. Але саме з цих двох майстрів починається відлік в сучасній капоейрі.